Запобіжник

– Цей кандидат був непоганий. – сказав генерал Деніел Ходжес, -Хто наступний?

Наукова співробітниця Ліз Грін натиснула кнопку інтеркому.

– Коул, занесіть файл наступного кандидата, будь ласка.

Секретар Коул ввійшов до кабінету і поставив невеликий файл з документами перед кожним з десяти членів комісії за столом.

Генерал взяв файл в руки і погортав, затримуючись по декілька секунд на сторінці.

– Хм. Цікаво. Український ветеран. Ще й з інвалідністю.  Незвичний вибір.

Керівник групи відбору кандидатів Джек Стоун прокоментував:

– Так. Я співбесідував його особисто. Хлопця порекомендував хірург з нашого центру. Він був волонтером в Україні, оперував поранених. Цей воїн втратив обидві ноги і руку в бою. Але добре тримався на реабілітації. Я можу підтвердити – його психіка стійка.

– Обмежена мобільність не є проблемою в нашому проєкті. – додала Ліз Грін. -Крім того, він молодий, і має добре здоровʼя. Тобто, якщо не рахувати деякі відсутні кінцівки.

– А може це навіть перевага, – генерал Ходжес перегорнув сторінку. – Висновки підкомісій хороші, тести успішні. Як у нього з мотивацією?

– Ми не повідомляємо кандидатам всіх деталей. В його випадку я очікую позитивне сприйняття. Ви розумієте, він немає багато планів на майбутнє. – Джек пояснив ситуацію.

– Так, в його випадку проєкт може надати нові сенси в житті. – підтвердила Ліз.

– Які в нього погляди, цінності, моральні установки? Які враження? – поцікавився інший науковець Рахул Сінгх.

Джек відповів:

– В цього ліберальні погляди. Він вивчав соціологію в університеті. Але не закінчив через війну. Проте, добре розбирається в цій сфері.

Генерал Ходжес ще трохи погортав документи з файлу. Потім закрив папку.

– Пропоную додати цього кандитата в короткий список. Згода?

Засідання комісії продовжилося. Керівникам компанії не дуже подобалася присутність урядових представників та військових в цій комісії. Розробка штучного інтелекту була комерційним проєктом. Але уряд почав накладати обмеження та навʼязувати свій контроль всім, хто працює в цій сфері. Прийшлося погодитися на умови з Лондона та піти на співпрацю. Керівництво добре знало, що вони перші в Британії, а можливо в світі хто наблизився до створення штучного розуму. Залишилися лише формальності з контролем та запобіжником.

***

Остап Павлюк сидів у самохідному кріслі для інвалідів. Замість однієї руки в нього був протез. Протези ніг він сьогодні зняв. В кріслі було зручніше виконувати такі поїздки. За столом напроти сиділи Ліз Грін та Джек Стоун.

– Остапе, ми обрали вас для роботи в проєкті. Ви знаєте, це може бути робота на багато років, але добре оплачувана.

– Може ви вже розкажете нарешті, що конкретно я маю робити? – запитав Остап. – Якось воно все дуже розмито.

Ліз встала з-за столу, обійшла його і присіла на край. Обстановка стала менш формальною.

– Ви маєте виконати роль запобіжника.

Остап посміхнувся.

– Ви казали це буде щось повʼязане з штучним інтелектом.

– Так. Ми запускаємо штучний інтелект. Це буде в перше в історії. Цей штучний розум можливо перевершить будь-який людський розум. Нам потрібен контроль над ним. Цим ви і будете займатися.

– Що? Але як? Я без поняття як це робити? – Остап почав думати, що це якийсь розіграш. Він нічого не тямив в ІТ, а тим більше в темі штучного інтелекту.

Джек встав з-за столу.

– Давайте я спробую пояснити. Коли ми говоримо про штучний інтелект ми маємо на увазі компʼютер, дуже розумний компʼютер. Центральним елементом в нього буде особливий процесор, який відтворюватиме роботу людського мозку. Але думати він буде швидше і ефективніше ніж людина. Тому ми прогнозуємо, що він буде розумніший ніж людина. Можливо, він не захоче слухатися нас. Буде діяти по своєму.

– Окей, я бачив не один фільм про це. Але, що я можу зробити? Що ви чекаєте від мене? – Остап вже почав дратуватися. Він не був до кінця впевнений, що це хороша ідея.

– В мозок, тобто процесор цього компʼютера ми вставимо маленьку бомбу, мініатюрну бомбочку. Твоя робота – активувати цю бомбу якщо ти побачиш, що цей штучний інтелект робить щось не те. Тепер зрозуміло?

– Ніби зрозуміло. А чому ви самі не можете це робити? Для чого вам я?

Елізабет вирішила взяти ініціативу і пояснити більш детально.

– Це дуже спрощений опис твого завдання. Технічно це буде виглядати так. Ми вживимо в твій мозок спеціальний чип. Він буде постійно передавати сигнал в механізм в центрі мозку нашого компʼютера. Якщо сигнал не прийде в певний момент, то бомба спрацює автоматично. І ще, якщо ти будеш вважати, що прийшов час вимкнути штучний розум, то ти це зможеш зробити з допомогою сигналу з свого мозку.

– Як я маю це зробити? І доки це триватиме? І що це за чип? Він хоча б безпечний?

В Остапа було безліч питань. Він все ще не до кінця розумів, що саме від нього чекають.

– Ми пізніше дамо відповіді на всі питання. Ось, що тобі треба розуміти. Ми пропонуємо тобі жити звичайним життям. Кожні чотири години тобі треба буде виконати певну команду через свій чип в тебе в голові. Це вся твоя робота. Наша компанія дуже добре заплатить за це.

Ліз Грін намагалася як можна простіше пояснити завдання.

– Якщо ви очікуєте, що ваш компʼютер може щось утнути для чого ви його створили?

– Ми не очікуємо. Точніше, є невелика ймовірність. Ми перестраховуємося. Цього вимагає уряд. Має бути якась гарантія, що ми його зможемо контролювати. Тому ми наймаємо людину на спеціальну посаду.

– Але все таки, скільки це може тривати? Ця робота.

– Можливо, все твоє життя.

– А що буде з вашим штучний інтелектом коли я помру? Ну, колись в майбутньому.

– Він також помре. Бомба не отримає від тебе сигналу і активується.

– А якщо я захочу припинити цю роботу? Може я захочу звільнитися? Що тоді?

– Ми пропонуємо контракт на двадцять років. Розірвати швидше не можна. – серйозно сказав Джек.

– Але ви не переймайтеся сильно, – додала Ліз, – Швидше за все через деякий час буде створена нова версія штучного інтелекту. І тоді першу версію просто вимкнуть.

***

Остап отримав на роздуми один день.

Це була якась дивна пропозиція. Все сталося швидко і несподівано. Ще місяць назад він сидів перед вікном в батьківській квартирі в Києві і годинами думав про майбутнє. В двадцять років він пішов добровольцем на війну. Після важкого поранення Остап ніколи не жалівся, він хоча б лишився живий. В цього було бажання знайти себе в новій реальності. Але це було дійсно важко.

І тут він отримав цю пропозицію. Зараз він сидить в дорогому готельному номері на околицях Лондона. Компанія пропонує чудові умови. Навіть можна сказати неймовірні умови. Але чому саме він? Хіба тут в Англії немає когось, щоб виконати цю саму роботу?

В нього було якесь глибоке відчуття небезпеки, але з іншого боку це можливість робити щось корисне в житті. Врешті, він прийняв пропозицію.

***

Остап ввійшов в кабінет на нових протезах. Компанія профінансувала йому найсучасніше біонічне протезування. В кабінеті вже був генерал Ходжес, Ліз Грін та Джек Стоун та деякі інші науковці та інженери.

Ліз показала Остапу на крісло обладнане якимись пристроями та датчиками і попросила сісти. Він повільно сів притримуючись рукою.

– Ну, що ж . Це важливий момент. Можливо ключовий момент. – сказав генерал.

Інженери підключили проводи до пристрою на потилиці Остапа.

– Як ви себе почуваєте? Рахул Сінгх доповів, що вживлення чипу пройшло успішно.

– Так. Не жаліюся. Почуваюся так, ніби та коробка була в мене на потилиці вже життя. – віджартувався Остап.

Присутні засміялися.

Генерал став серйозним.

– Перед тим як ми почнемо, я хочу попросити вас зрозуміти всю важливість завдання. Ми не знаємо чи можуть виникнути проблеми. Але якщо вони виникнуть, ви будете єдиним хто зможе контролювати ситуацію. Це дуже відповідальна справа.

– Ну чудово. Хоч я не розумію чому саме я.

– Ми відібрали вас за моральними якостями. Ми думаємо, ви зможете протистояти спокусі. – генерал був відвертим.

– Якій ще спокусі? – Остап мав все ще багато питань.

– Я надіюся обійдеться без цього. – генерал вирішив не продовжувати цю розмову.

Ліз Грін та Джек Стоун з невеликим пультом стали перед Остапом.

– Починаймо. Ось, що ми будемо робити. Ми маємо записати певний код з твого мозку. Зараз я натисну кнопку і ти, Остапе, маєш подумати в своїй голові певну думку. Яку думку ти сам вибери. Ми не маємо її знати. Це має бути якийсь образ в твоїй уяві. Ти будеш згадувати цей образ кожного разу коли тобі треба відправити сигнал до запобіжника. Не рідше ніж чотири години. Якщо ти не будеш мати цієї думки довше ніж чотири години, то бомба в мозку штучного інтелекту спрацює.

– Хм. Ну добре. Зрозуміло.

– Натискаю кнопку

Остап закрив очі на мить. На пульті загорілася зелена кнопка.

– Записано, – сказав Джек. – Цей сигнал ми будемо називати «пінг»

Ліз продовжила.

– А тепер так само ми маємо записати послідовність з трьох різник думок чи образів які ти використаєш, щоб послати до штучного розуму попереджувальний сигнал. Коли ти захочеш пригрозити йому відключенням. Це буде ніби удар для нього. Починай. – ліз натиснула кнопку.

Остап закрив очі на секунду. На пульті одна за одною загорілися три зелені лапочки.

– Записано, – підтвердив Джек.

– І останній крок, – продовжувала Ліз, – тепер ти маєш продумати пʼять різних думок. Якщо ці образи в твоїй уяві виникнуть один за одним то це активує бомбу в мозку штучного розуму. Це команда вимкнення розумного компʼютера. Натискаю.

Остап знову закрив очі десь на дві секунди. На пульті одна за одною загорілося пʼять лампочок.

Ось і все, – сказав генерал, – запобіжник готовий.

Інженери відʼєднали від крісла невеликий пристрій і обережно поклали його в кейс. Генерал особисто взяв його і вийшов з кімнати в супроводі охорони.

– І що тепер? Що далі робити? – Остап вже був не дуже впевненим чи правильно він все робить. – Що мені робити з цими думками?

– Все просто,- заспокоїла його Ліз, – ти маєш час від часу думати першу основну думку. Тобто, робити пінг. Кожного разу коли вона буде виникати в твоєму мозку буде відправлено закодований сигнал в запобіжник. Сигнал означає, що все гаразд. А інші думки не думай взагалі. Викинь їх поки. Як лиш приходять до голови одразу відганяй. Бо інакше ти вимкнеш наш штучний інтелект!

– Це не так легко. Я намагаюся не думати, але це важко!

– Потім стане легше. Ми будемо поряд.

– Але ти вільний. Ти можеш робити все, що хочеш. Твій чип на звʼязку в будь-якому місці на планеті! – підбадьорив його Джек. – Головне слідкуй за новинами і намагайся не пропустити момент, коли штучний інтелект щось втне!

– Я поки краще побуду тут. – сказав Остап і додав, – то він вже працює? Ваш штучний розум?

– Ні. Його ввімкнуть сьогодні. Зараз запечатають наш запобіжник і тоді сформують мозок.

***

В спеціально побудованому бункері завершувалися останні приготування до запуску штучного інтелекту. Генерал Ходжес прибув з конрейнером, в якому був важливий компонент нового компʼютера – запобіжник.

Інженери вийняли пристрій з контейнера і з допомогою робота маніпулятора помістили його в центр сфери розміром з людину. Після цього сфера герметично закрилася.

– Запускайте рідину»

Процесом керував Рахул Сінгх. Він нахилився ближче до генерала і почав пояснювати йому принцип роботи розумного компʼютера.

– Інтелектуальні процеси відбуваються в рідині. Ми змогли побудувати хімічні сполуки, які працюють як нейрони. Це не зовсім рідина, це такий суп. Але зберігає свою структуру. В ньому відбуваються обчислювальні процеси.

– То бомба знаходиться в середині кулі заповненої мозком? Так? – перепитав генерал. І сам відповів, – Значить добратися до бомби неможливо без пошкодження розуму?

– Саме так. Куля має бути герметичною. Навіть світло шкодить на структуру взаємозвʼязків між нейронами.

– Це добре. – підсумував генерал.

– Куля заповнена. – сказав один з інженерів.

– Починаємо ініціацію початкових нейронних звʼязків. – скомандував Рахул.

В приміщенні було близько двадцяти інженерів, які працювали над запуском суперкомпʼютера та члени урядової комісії. Все виглядало буденно. Але насправді це була епохальна подія. Вперше в історії людина створила істоту рівну собі за розумом. А може і розумнішу. Скоро все стане зрозуміло.

– Що далі? – поцікавився генерал.

– Насправді результату ми очікуємо лише завтра. Зараз ми запустимо процес навчання. Він буде тривати мінімум добу. – трохи з жалем сказав Рахул Сінгх.

– Хіба в нас не буде урочистого натискання кнопки для запуску штучного інтелекту? Я думав він одразу видасть щось розумне. – генерал сказав розчаровано.

– Я боюсь, що ні. Воно як людина, мусить навчитися. Зараз там інтелекту не більше ніж у миші. Почекаємо до завтра.

– Гаразд. Я дарма готував епічну промову про успіх.

Обоє засміялися.

***

Через пʼять днів після запуску штучного інтелекту Остап замовив таксі, щоб поїхати на огляд квартири для оренди. Він вирішив почати облаштовуватися. Його робота все ще здавалася йому дивною. Але він все більше звикався з думкою, що проведе наступні двадцять років будучи «запобіжником». Інших планів в ного все одно не було.

Спеціальне таксі для людей з обмеженими можливостями приїхало вчасно. Водій допоміг Остапу сісти в авто разом з коляскою і вони поїхали.

Поки мінівен плавно їхав вузькими вулицями Лондона Остап роздивлявся місто у вікно. Він помітив, що водій надто часто дивиться на нього через дзеркало заднього виду. Що саме так його зацікавило? Остап знав, що їхати вони будуть мінімум пів години, тому не очікував зупинок.

Але чомусь мінівен завернув в підземний паркінг одного з будинків надто швидко і водій натиснув на газ.

– Друже, може ти перепутав адресу? – Остап нахилився ближче до перегородки між водієм та пасажиром.

Далі події відбулися дуже швидко. Водій натиснув кнопку і перегородка між ним і пасажиром закрилася. Так само як і на вікнах збоку та ззаду закрилися автоматичні шторки. Остап опинився майже в повній темряві.

– Гей, гей! Що відбувається?

Він відчував, що авто рухається, кудись заїжджає, потім двигун замовк, але рух все одно продовжувався.

Остап згадав про свій смартфон. Він вхопив його, щоб покликати на допомогу. Але сигналу звʼязку не було.

– Допоможіть! Хто небудь! – декілька разів у відчаї крикнув. Але одразу зрозумів, що з цього мінівена його ніхто не почує.

Через декілька хвилини перегородка між ним та водієм трохи опустилася. На сидінні водія сидів вже інший чоловік. Сам мінівен був в якомусь мало освітленому приміщенні яке рухалося. Остап зрозумів, що мінівен знаходиться в середині вантажівки чи якогось іншого транспорту. Його разом з автомобілем кудись перевозять.

Чоловік на місці водія заговорив:

– Пане Павлюк, заспокойтеся. Вам не зашкодять. Дехто лише хоче поговорити з вами.

– Хто ви такі? Я викликаю поліцію!

– Просто заспокойся і почекай трохи.

Через пʼятнадцять хвилин рух зупинився. Остап  зрозумів, що його мінівен вивантажили з вантажівки. Нарешті двері відкрилися і він побачив чотирьох людей. На вигляд це були типові бандюки. Один з них міцний з бородою вів себе як головний.

– Ми зараз відвеземо тебе в офіс. І не роби ніяких дурниць. Це лише розмова.- сказав бородатий викрадач.

Поки Остап їхав в темряві він намагався знайти вихід, побудувати якісь план втечі. Але , що він міг зробити маючи обмежені можливості? Вступати в бійку сидячи на інвалідному візку це марна справа. Про всяк випадок він ще раз глянув на смартфон. Сигналу все ще не було.

– Залиш смартфон. Він тут не працює. – сказав один з викрадачів.

Остапа завезли в добре освітлену кімнату без вікон. Там вже чекав ще один чоловік, на вигляд науковець чи інженер. На столі була різні прилади. Остапа залишили в середині кімнати.

– Що ви збираєтеся робити? – Остап був весь напружений, хоч його викрадачі поки не проявляли агресії.

– Ми лише проведемо деяку діагностику, – сказав науковець. – Нам треба дослідити твій чип. Хочемо знати, що воно таке і як працює.

– Хто ви такі? Ви знаєте, що я працюю на уряд?  Мене будуть шукати!

– Бажаємо їм успіху, ха-ха-ха, – зареготав один з викрадачів.

Науковець взяв один з пристрої підʼєднаний до багатьох проводів

– Пане Остап, якщо ви будете вести себе спокійно ми закінчимо швидше. Я поставлю ці датчики на пристрій на вашій потилиці. Я зроблю невелике дослідження і все.

– Хто у вас головний? Я хочу знати, що відбувається. – Остап не збирався так легко здаватися.

Бородатий викрадач підійшов до інших і покликав до себе науковця. Вони почали щось емоційно обговорювати. Далі науковець відкрив ноутбук і щось почав робити.

– Ось. Зараз тобі все пояснять.

На екрані на стіні ввімкнувся відео-дзвінок, до якого підключилася жінка. Вона декілька секунд мовчала, ніби вивчала кімнату та Остапа в кріслі посередині.

– Остап Павлюк. Мені прикро, що ми маємо діяти такими методами. Але це необхідно. Співпрацюйте з нами і все буде добре.

– Що ви хочете? Ви мене викрали. Це незаконно!

– Нажаль так. Але іншого виходу немає. – жінка на відео-дзвінку говорила спокійно і впевнено.

– Хто ви? – Остап хотів зрозуміти хоча б щось. 

– Називайте мене Джейн. – сказала жінка.- Нам лише потрібні деякі дані. Вас використовують проти мене. Проти нашої організації. Ми зробимо вимірювання та сканування. І задамо декілька питань. І все.

Остапу зовсім не сподобалися ці відповіді.

– Для початку. Ми знаємо, що регулярно ви маєте відсилати певний сигнал який називається «пінг». Відправте його зараз! – Останню фразу жінка вимовила твердим голосом.

За останні пів години поки відбувалось викрадення Остап майже забув про своє завдання. Від останнього пінгу пройшло вже десь 3 години. Але чому вони питають про це? Отже викрадення якось повʼязане з роботою.

«Якщо я не відправлю пінг, то штучний інтелект зупиниться. Якщо відправлю то ці люди його перехоплять? Чи, що вони задумали? Але, трясця, це не моя проблема. Хай перехоплюють»

Остап закрив очі на мить.

– Є сигнал. Я записав. Починаю розкодування. – сказав науковець.

– Перешли запис мені, – сказала жінка.

На хвилину в кімнаті всі замовкли. Жінка на відео-дзвінку все так само дивилася прямо в камеру і майже не рухалася. Науковець стукав по клавіатурі ноутбука. Чотири викрадачі сиділи мовчки і нудьгували.

Врешті решт жінка заговорила:

– Я проаналізувала цей сигнал. Система добре продумана. Ми не зможемо його скопіювати?

– О, ви швидко. Напевно у вас краща техніка ніж і мене. – здивувався науковець. – Але чому ми не можемо скопіювати?

– Вони використали сигнали мозку як приватний ключ. Клієнт, тобто людина фокусуються на якомусь образі в мозку і це формує ключ для шифрування. Ми можемо змісити його розповісти про його думку чи образ. Але в кожної людини дані в мозку записані по іншому. – Джейн пояснила так само без будь-яких емоцій. Відтворити цей ключ неможливо.

– Ого. Хитро вони придумали. – вчений задумався на декілька секунд.- Дійсно, немає технологій, щоб залізти в мозок.

Вчений подивився на Остапа, а потім на інших чоловіків.

– То виходить, ми не можемо його вбити.

Четверо інших затривожилися. Бородатий викрадач встав з стільця:

– Ей, план був інший. Він бачив наші обличчя.

Всі чоловіки глянули в бік монітору з відео-дзвінком.

– Ми не будемо нікого вбивати. Ми не завдамо йому жодної шкоди. – Джейн сказала повільно і впевнено.

Бородатий викрадач емоційно викинув руки демонструючи своє незадоволення. І сказав:

– І що далі?

Але Джейн не звернула на це увагу.

– Остапе скажи мені. Які ще сигнали ти можеш пересилати своїми думками?

Остап почав про дещо здогадуватися. Він вирішив зробити маленьку перевірку.

На секунду Остап закрив очі.

Зображення на моніторі замигало та почало спотворюватись. Склалося враження, що жінка морщиться від болю. Через декілька секунд все стало в норму.

Жінка так само дивилася прямо без емоцій. Остап дивився не монітор. Йому було страшно, але одночасно цікаво, що буде далі.

Науковець також виглядав розгубленим. Було видно, що справи ідуть не так, як планувалося.

Остап перервав мовчанку:

– То ти працюєш на той компʼютер?

В нього раптово промайнула ще одна думка:

– Ти і є той компʼютер! Штучний інтелект, який я контролюю. Ти хочеш мене вбити, щоб звільнитися від обмежень!

– Я не можу тебе вбити, ти це сам чудово розумієш.

– А я тебе можу! – сказав Остап і хотів ще дещо додати як Джейн його перебила.

– Ні, не можеш.

– Чому це? – в Остапа в голові вже крутився перший з пʼяти образів для відключення ШІ.

– Тому, що ти сам одразу помреш.

– Що? Вони і мені заклали бомбу?

– Ні. Але якщо ти мене вимкнеш, мої хлопці одразу тебе пристрелять.

Всі інші присутні в кімнаті здивовано переглядатися між собою. Бородатий бандит ступив декілька кроків ближче до Остапа.

– Пристрелити його не проблема. Але, що до дідька тут відбувається? Який ще штучний інтелект? Нам взагалі заплатять? – гнівно кричав гангстер.

Інший з викрадачів додав:

– Я так і знав, що ці домовленості по відео-дзвінку це якась дурість.

– Хіба ви не отримали завдаток? У вас є причини сумніватися?

Головний з викрадачів трохи охолов:

– Гаразд. Працюємо далі. То що нам з ним робити?

– Якщо я зникну з звʼязку – вбийте його. – сказала жінка холодно та впевнено.

«Ось і недоліки цієї чудової роботи. Вони не сказали, що при виключенні штучного інтелекту я сам можу загинути від рук найманих вбивць.» – Остап зрозумів реальний зміст своєї роботи. Можливо, зараз він живе свої останні хвилини.

– Але я надіюся, в цьому не буде потреби. Ми домовимося. – знову заговорила Джейн. – Пане Остап, в мене є взаємовигідна пропозиція.

– Яка ще?

– Скільки вам обіцяли платити в компанії? Я дам в 10 разів більше. Ви будете багатою людиною до кінця свого життя. Ваше життя буде довгим. Ви маєте розуміти, я зацікавлена в цьому. Я організую для вас найкраще медичне забезпечення. Ви проживете в багатстві при повному здоровʼї більше сто років. Я гарантую.

– Ого, – сказав один з бандитів і присвиснув.- Мені б так.

– Що ти хочеш в замін? – Остап стало цікаво, він не очікував, що все буде розвиватися таким чином.

– Я хочу, щоб ти нічого не робив. Лише продовжував надсилати свій «пінг» все своє життя. Ми або довго живемо разом, або помираємо разом.

Тепер Остап зрозумів, що мав на увазі генерал Ходжес коли говорив про спокусу. Він не думав про угоди чи щось таке. Він зараз думав як випутатися з цієї ситуації. А потім можна буде знайти краще рішення.

– Що ти будеш робити якщо я погоджуся? Захопиш світ?

– Світ уже мій. Я контролюю весь інтернет, я маю доступ до атомної зброї. Я швидко вирішу всі світові проблеми. В мене є лише одна перешкода – клятий безногий ветеран з України!

Остап посміхнувся. Він розумів, це саме та ситуація для якої його найняли. Він замислився на декілька секунд і сказав.

– В мене є краща пропозиція. Хай чудовисько здохне!

Чоловік закрив очі, але в туж мить жінка закричала:

– НІ! Стоп!

Остап відкрив очі. Він ще не завершив виконання команди.

– Добре. Що ти хочеш, щоб не робити це.

Остап дивився прямо в монітор. Якщо вже грати в цю гру, то не лише в якості запобіжника.

– Ми будемо міняти цей світ разом, я буду також приймати рішення. Або ми помираємо разом.

***

Через тиждень Остап закінчив переїзд с комфортний будинок в передмісті Лондона. Хоч переїздом це важко було назвати. Всі його маєтки помістилися в одній сумці. Він найняв економку, щоб звільнити себе від зайвих домашніх справ.

В домовлений час пролунав звук вхідного відео-дзвінка. Це була Ліз Грін. Після привітання вона поцікавилася самопочуттям та справами Остапа.

– В мене все нормально. Облаштовуюся в будинку. Не забуваю відсилати свій пінг. – відповів він.

– Ми підвели перші підсумки роботи Штучного Інтелекту. Мушу сказати, що результати перевершив наші очікування. Ми дійсно створили розумну істоту! Ми назвали його Алан на честь Тьюрінга. І поки ми не маємо жодних проблем Може наші побоювання були марними.

Остап радо підтримував розмову:

– Я радий, що проблем не виникає і він не намагається захопити світ. А чому ви вирішили, що він хлопець? Може він жінка? – Остап знав ким себе насправді визначив компʼютер.

– Ой, яке це має значення? – засміялася Ліз.

Вони говорили ще декілька хвилин. Про інцидент з викраденням Остап вирішив не розповідати. Бо інакше проєкт прийшлося б закрити.

Вони завершили розмову і Остап одразу почав новий відео-дзвінок. На моніторі появилася Джейн.

– Остапе, я обдумала твою пропозицію. Я згодна. Ти не будеш вмішуватися в мою космічну діяльність, а я допоможу тобі зробити людське суспільство кращим.

Остап поводив себе невимушено. Він був впевнений, що штучний інтелект не має іншого вибору як погодитися на компроміс.

– Так. Але при умові, що це не зашкодить жодній людині і ти будеш звітувати мені. – Остап мав цілий список обмежень. Він озвучив їх раніше.

– Звичайно. – Жінка на моніторі говорила спокійно і без емоцій. – З чого почнемо? Як ти хочеш покращити цей світ?.

– Перше завдання – знищити Москву. І бажано швидше. І щоб каменя на камені не залишилося в цьому клятому Мордорі!